не мали нагоди зробити щонебудь для свого увільнення. Але й ушкали не могли виконати свого наміру, бо буря відігнала їх від того острова, де був їх сховок. Полонені зискали на часі пару днів. На додаток ушкали побачили турецькі і англійські воєнні кораблі на морю. Догадалися, що то нагінка на ушкалів. Отже отаман наказав розпустити всі вітрила і гнати дальше. І знов плили цілу добу.
Сивенький став наслухувати. Перед дверми каюти постійно сиділи два вартові. Тепер вони балакали по-українськи.
— Я тобі кажу, Юрку, що ми вже давно минули остров Родос, — говорив один вартовий.
— То не може бути, — відповів другий.
— Чому не може бути? Корабель летів з такою скаженою скорістю, що я не здивувався б, якби ми нараз опинилися при берегах Святої Землі.
— Якщо ми справді минули Родос, то не скоро дістанемо нашу пайку з того окупу. При цім вітрі й за місяць не доберемося назад у наші сторони, ще й до Стамбулу… Знаєш, Василю… мене цілу ніч морочила нова думка.
— Ну?
— То якісь добрі люди, той англієць і той турок… Як вони, хоч самі в такій скруті, дбають за свою службу! Англієць загрозив, що як не впевниться, що його люди дістають добре їсти, то він про окуп і балакати не буде.
— Так що з того? Ми їм не поможемо.
— Як схочемо, то поможемо. І гадаю, самі краще вийдемо на тім, як сидячи дальше в тім болоті, в яке з біди влізли.
— Як помогти їм, і яку з того можемо
28
