що чув від мене. Ще й те перекажи йому, що я турецький мірі-і-ліно. Моє імя Юсуф. Як схоче, щоб я відвідав його, то ти вийди на край ліса і дай нам знак. Ми тут будемо ждати найдовше чверть години. Як до тої пори не покажешся ти, або хто інший, поїдемо дальше туди, куди нам дорога. Ми їдемо на Анґору.
Перський вартовий відійшов. Сивенький скочив з коня й ліг у траву. За його прикладом пішла решта товариства.
— Може ті перси, як вони великі пани, будуть мати добрий перський тютюн, — промовив Мортон. — Я купив би. Добре заплачу. Перський тютюн то розкіш. Давно не курив, хоч маю гроші.
— Мені бачиться, що то не перси. Бодай той, що говорив з нами, ще менший перс, як я турок. На нім лиш одяг перський.
— Чому так думаєте?
— Він задобре говорить по-турецьки і до турецьких слів домішує слова татарські. То був татарин.
— Або татарин не може бути слугою перса?
— Може. Але що тут перс має робити?
— Англія відси ще дальше як Персія, а проте я тут. На цім пункті турецької землі з цілого нашого товариства лиш один Нуман — турок. Я англієць, ви три запорожці. Чому ж би ще й перси не мали тут явитися?
— Ваша правда… Чи то не вартовий вертається… Але вже верхом, бо чути тупіт.
Сивенький підвівся і глянув понад траву в сторону лісу. Від лісу чвалали два їздці. Товариство схопилося на ноги…
— Справді Юсуф-паша! — крикнув перший
60
