Займалося на світ, коли з Карамагари, міста на східній окраїні анґорського вілаєту в Малій Азії, виїхав їздець. Пустився в сторону, звідки надходив день. Ніхто не збагнув би, якої він породи, бо його одяг не сходився з одягом жадного з тих багатьох народів, які всуміш заселювали цю сторону світа. Свита на нім була турецька, оперізана турецьким поясом. І на штани можна було сказати, що вони турецькі, якби не те, що від колін щезали в чоботах з високими халявами, яких не носили народи, що здавна тут жили. На голові була шапка запорозького козака, отже гармонізувала з чобітьми. Узброєний був так, як усі мужчини всіх народів цих сторін. При боці шабля, через плечі перевішена рушниця і торба із стріливом, за поясом дві пістолі й турецький запоясник. Що він був христіянин, показав тим, що виїхавши з гостинниці в Карамагарі, здоймив шапку й тричі перехристився. Так робили всі богобійні христіяни, коли пускалися в дальшу дорогу.
Сонце стало вже котитися вниз, коли їздець збочив з головного шляху на доріжку здовж потока. Їхав дальше потоком, попри спалені хати. Перед пару роками була це мала вірменська оселя, яку вирізали і спалили турки. За спаленою оселею був знов зелений степ, де
93
