віку між своїми, ділити з ними долю й недолю. Ходи до валі.
Козак завів коня на давнє місце і пішов за Сивеньким до конаку.
— Чи память тобі вернулась? — спитав валі.
— Щоб не збрехати, я ніколи не забувався.
— Чи це, що маєш переказати мені, довірочне, чи може можуть чути всі, що тут стоять?
— Не знаю, які то люди, що тут стоять, отже при всіх не можу говорити. Хіба один Юсуф-паша може бути при тім.
— То ходи до селямліку.
Запорожець пішов за валім і переказав усе те, що йому доручив отаман його громади. З усього переказаного для валі були найважніші вісті про те, що збірачі податків валі сусідньої провінції Сівас заганяються аж в Анґорщину й немилосердно луплять народ. Отаман запорожців жалувався також, що не можуть користати з приділених їм пасовищ, бо непокоять їх сусідні громади вірмен. Валі обіцяв полагодити справу в користь запорожців і козака відпустив. У валі лишився Сивенький і Місах, козак пішов до кватири Сивенького. Сивенький вернувся від валі перед північю. Козак мусів розказати йому про все, що його громада пережила, від коли її перекинули в Малу Азію. На другий день Сивенький з кількома листами Місаха виїхав з Анґори під проводом запорожця. З ним був ще Мортон, Василь, Юрко й Нуман.
92
