в двері. Він сам не прийде сюди. Я чейже до нього не вийду. Силою, без проливу крови не приведеш його сюди. Тут хіба ти поможеш. Вийди до нього, скажи, хто ти, обезпечи його, що йому волос з голови не впаде і приведи його сюди.
— Позволиш приступити до себе? — спитав Сивенький по-українськи. — Валі вислав мене до тебе, хочу з тобою побалакати.
Козак зразу лиш розплющив очі. По хвилині крикнув:
— Ефенді! Ти говориш по-нашому?
— Як довго я біля тебе, тобі волос з голови не впаде.
Сивенький відвернувся до вояків і махнув рукою. Вони відступили. Козак пхнув шаблю в піхву, пістолю за пояс. Скочив з коня і приступив до Сивецького.
— Ти мене ніколи не бачив? — спитав Сивенький козака.
— Не скажу, — козак відповів, призираючися йому.
— Так з пять років тому?
— Я тоді жив біля Солуня.
— Тоді я був пару днів у Сивенького… справді сивенького мого брата.
— Сивенький? Сивенький! — запорожець крикнув. — Покійного Сивенького я знав. Дуже добре знав. Вас ніколи не бачив, але чув про вас. По смерті вашого брата у нас говорили, що ви десь занапастилися, або й зовсім забули за своє гніздо й відреклися нас.
— Не відрікся. Війна не дала мені повідомити вас про це, де й що дію. Тепер я покинув службу і вертаюсь до вас. Хочу доживати
91
