недосвідчений і вимагав вивчати напам'ять правила з поганого та перестарілого підручника Керубіні. З тої причини ми, себто Нестор і я, безперестанку з Марксом сварилися”[1]. Однак Й. Маркс як композитор очевидно приваблював Н. Нижанківського і мав на нього певний вплив, що проявилося в солоспівах, написаних невдовзі. Молодий музикант продовжував тут і свою університетську освіту, правда на філософському факультеті в галузі історії.
У Відні Н. Нижанківський вів активне громадське життя, зокрема в академічному товаристві “Січ”, спілкувався з українськими родинами Вітошинських, Дольницьких, Карановичів, Туркевичів, які або мешкали тут постійно, займаючи певні державні посади, або опинилися тут як емігранти-втікачі перед російською окупацією Галичини. Зокрема заопікувався Стефанією Туркевич, якій допоміг стати ученицею проф. Є. Лялевича в музичній академії[2].
У березні 1915 р. Н. Нижанківський і Р. Придаткевич отримали покликання до австрійської армії. Останній згадував згодом про свого товариша: “Він запевняв мене, що на фронті піддасться до неволі”[3]. І дійсно, наступні три роки Нестор провів у таборах для австрійських військовополонених у Боброві, згодом у Задонську. В листі від 26 травня 1918 р., написаного вже з Завадова до Р. Придаткевича, він так описав цей час: “… А нині я скажу тобі, що якби не фортепіано та музика, прийшлося б, здається, перенестись на лоно Авраама… Скажу коротко: у мене знищена рука — і нічого в душі не співає… Сум огортає мене, коли подумаю, скільки я втратив. І за що? Спочатку я дещо в полоні писав. Побільше на чоловічий хор, та дещо на один голос. Все це дрібні речі, тому що більші у мене не було просто сили писати”[4].
Ще одне свідчення про той період життя композитора знаходимо в листі його товариша по зброї Є. Зиблікевича, цитованому І. Соневицьким: “Перебуваючи в таборі полонених у Боброві, а опісля Задонську у Воронізькій губернії над річкою Доном, Нестор багато компонував. Там він написав принаймі десять творів (солоспіви та хори)”[5]. До нас дійшли лише два
