твори: солоспіви “Прийди, прийди” на слова О. Олеся та “Не співай по весні” на сл. І. Манжури. Щодо творів для чоловічого хору, то це могли бути обробки народних пісень, які згодом увійшли до “Великого співаника Червоної Калини”, виданого в 30-х роках.
Про час повернення Нестора з полону дізнаємося з цитованого Р. Придаткевичем листа О. Нижанківського від 22 травня 1918 р.: “Так він (Нестор — Р. П.) вернув путем незаконним із російського полону… сидить тепер в Завадові… і відвіктовує все, що стратив у неволі. Техніки фортепіянової не втратив, а того я дуже боявся”[1].
З утворенням ЗУНР в листопаді 1918 р. Н. Нижанківський разом з братами Степаном та Богданом зголосився добровольцем до УГА: обов'язок захистити українську державність був сильнішим за бажання закінчити музичну освіту. У квітні 1919 р. Н. Нижанківський, перебуваючи на Великодних святах у батька, зустрівся тут з О. Кошицем, який тоді концертував з Українською республіканською капелою в Стрию[2]. Це була остання зустріч Нестора з батьком, який 22 травня 1919 р. був розстріляний поляками.
16-18 липня 1919 р. Н. Нижанківський у складі УГА перейшов через Збруч на Велику Україну. Разом з Р. Придаткевичем і М. Гайворонським був залучений Кирилом Стеценком до роботи у відділі організації хорів і капел при міністерстві преси і пропаганди УНР. Восени 1919 р., коли уряд УНР перебував у Кам'янці-Подільському, Н. Нижанківський працював хормейстером Державного драматичного театру під орудою М. Садовського. 1 листопада 1919 р. під його керуванням відбулося перше виконання сцени “Молітесь, братіє” з тільки-що закінченої К. Стеценком музики до “Гайдамаків” Т. Шевченка[3].
Після закінчення воєнних подій на Україні в 1920 р. Н. Нижанківський через Одесу емігрує до Відня з наміром закінчити свою освіту. Через поранену руку змушений відмовитися від фортепіанного класу і всю свою увагу скеровує на п'ятирічний курс контрапункту в класі Й. Маркса. Пройшов цей курс за два роки, успішно склавши 22 жовтня 1923 р. заключний іспит з правом вступу до майстерської школи з композиції[4]. Рівночасно продовжував навчання у Віденському університеті. 18 липня 1923 р. промувався тут на доктора філософії з ділянки східньо-європейської
