містила сумнівні характеристики творчості ряду українських композиторів. Стаття “Наші музичні болячки”[1] дала початок гострій дискусії на шпальтах Львівських часописів з приводу байдужості галицької суспільності до плекання національної професійної музики, принизливого соціального становища музикантів, коштовності музичної освіти тощо. Ця тема була продовжена в статті “Або Лисенко дасть посаду? (Напередодні ювілею)”[2].
Пекучі проблеми соціально-етичного порядку, якими так переймався Н. Нижанківський — критик, і які дійсно важко відбивалися на долі кожного українського музиканта, підштовхували його до активних дій. І коли напочатку 1934 р. відбулися установчі збори Союзу українських професійних музик (Супром),[3] до Ради якого увійшли В. Барвінський, М. Колесса, Р. Криштальський, С. Людкевич, Н. Нижанківський, П. Пшеничка, Р. Савицький, Нижанківський був серед перших. Він як голова Ради в роках 1934-36 і 1939 брав участь у всіх добрих починаннях Супрому: охороні професійних інтересів і матеріального становища музикантів, догляді за професійним рівнем музичних імпрез на галицькому терені, налагодження видавництва періодичного журналу “Українська музика” під редакцією З. Лиська, створенні стипендіяльного фонду для обдарованої молоді тощо. Він нав'язував контакти з українськими організаціями, наприклад Просвітою, Товариством журналістів і письменників, господарськими і кооперативними установами, які могли профінансувати нотні видання чи потреби музичної освіти. Представляв Супром на громадських імпрезах: відкритті надгробника на могилі М. Вербицького в Млинах в червні 1934 р., панахиді по смерті лікаря і композитора Я. Лопатинського в січні 1936 р., зустрічі Б. Бартока в час його відвідин Львова в грудні 1936 р., зустрічі з українськими підприємцями взимку 1939 р. Виконував він свої обов'язки з глибоким переконанням їх конечної потреби для професіоналізації українського музичного житття. В. Витвицький згодом згадував: “Н. Нижанківський був, можна сказати, мистецько-професійним сумлінням нашої організації. Серйозний, рідко коли усміхнений, він умів висловлюватися про справи рішуче, без завивання у папірці, а коли була потреба — то із сарказмом”.[4]
