техніка й глибока музична думка заставили мене докорінно змінити своє враження… Чудовий акомпаніатор, незвичайний педагог і митець, розкрив переді мною багато нового і цікавого в інтерпретації вокальних творів”[1].
Зрідка Н. Нижанківський виходив на сцену в іншій ролі — як лектор. У квітні 1930 р. виступив з рефератом про творчість М. Леонтовича у Дрогобичі, Бориславі, Самборі й Стрию, взимку 1937 р. — на тему “Програмна музика” на IV з циклу фортепіанних вечорів Г. Левицької. Проголосив також вступне слово про вокальну лірику В. Барвінського на концерті до 30-ліття його композиторської діяльності в травні 1938 р.
Та значно більше уваги приділяв музично-критичній діяльності. Вважав своїм обов'язком причинитися до популяризації музичного мистецтва, особливо українського, до виховання ерудованих, здатних сприйняти красу музичного виразу слухачів. Від кінця 1935 р. до початку 1938 р. був постійним рецензентом-критиком газети “Українські вісті”, в якій доволі регулярно, а головне оперативно відгукувався на всі найважливіші музичні події Львова. Це були тижневі огляди, в яких автор не лише інформував про концерти й музично-театральні вистави, а й відповідно оцінював їх мистецький рівень. В полі його уваги були українське музичне життя з його проблемами, концерти Польського і Єврейського музичних товариств, вистави міського театру, особливо, коли в них брали участь українські співаки, виступи гастролерів з інших міст Польщі та ззакордону, важливі дати музичної історії. Для висвітлення такої широкої панорами подій Н. Нижанківський послуговувався різними жанрами публіцистики — від лаконічних інформацій до розгорнутих нарисів, у яких проявляв справжню публіцистичну майстерність. Прикладом можуть стати два нариси: ”Модест Менцінський. Спогад”[2] з нагоди смерті великого співака та “Три стрічі”[3] до 30-ліття композиторської діяльності В. Барвінського. В кожному з них створений яскравий літературний портрет митця, збагачений вражаючими деталями особистого спілкування автора з ними. Деякі статті Н. Нижанківського витримані в напруженому полемічному тоні. Це, зокрема, “Шляхи розвитку української музики”[4] — гострополемічна відповідь на однотемну статтю А. Рудницького в журналі “Сигнали”, яка
