— Нѣ! — во̂дповѣвъ Проко̂пъ, почервенѣвши во̂дъ нечайного сорому. — Я прийшовъ подивитись лише на васъ славныхъ лицаро̂въ, бо я ро̂жныхъ чудесъ наслухавъ ся про васъ и радъ давно бувъ побачити васъ. И отъ приѣхавъ я до Чигирина, довѣдавъ ся, що вы тутъ, и прийшовъ подивитись на васъ…
— Отъ здає ся мужный и видко, що й во̂дважный паро̂бокъ, а має єще дитинячу цѣкаво̂сть! — сказавъ оденъ Запорожець.
— Ой, во̂нъ не прийшовъ дивитись на насъ, але мабуть проситись таки на Сѣчь, лише що не во̂дважить ся во̂дъ разу сказати того…
— Ая! — по̂дхопивъ другій. — Видко во̂нъ паньского роду, учивъ ся въ школахъ тай певно выгнали єго… отъ и на Сѣчь задумавъ… Е, тамъ, брате, досыть такихъ и панують та славы заживають… Учени̂ люде, бачишь…
— Не ходивъ я до школы! Я мѣщаньскій сынъ зъ Богуслава, а теперь выхованокъ отця Захарія, нашого духовного…
— Такъ се ты той Проко̂пъ може, що передъ пятьма роками убивъ самъ Турчина и вырвавъ зъ єго руки гарну доньку Марусю? — запытавъ оденъ козакъ.
— Я Проко̂пъ той! — во̂дповѣвъ здивованый Проко̂пъ. — А зъ-во̂дки вы знаєте про те?
— Мы все знаемо, а теперь знаемо и тоє,
