И обѣ выйшли на высокій валъ, що во̂дмежувавъ садъ во̂дъ степу, и посѣдали на зелено̂й густо̂й травѣ, що поросла по валѣ буйно та, задивились на степъ.
Довго сидѣли обѣ мовчки и вдивлювались въ далекій степъ. Въто̂мъ Маланя глянула на шляхъ…
— Охъ, Марусю, Крымцѣ[1] ѣдуть!
Маруся глянула на шляхъ и побачила трехъ вооруженыхъ ѣздцѣвъ, котрыхъ збруя полыскувала яснымъ блескомъ до сонця. Они були вже недалеко и здавалось, що прямують просто до приходскои брамы. Маруся черезъ хвилю ѣздцямъ пильно приглядалась.
— Налякала ты мене, Маланю, але то мабуть не Крымцѣ! Се щось такъ мовь-бы Запорожцѣ. Заждемо, то побачимо.
— А якъ то Крымцѣ, то що буде? Можебы дати знати людямъ?
— Нѣ, не спѣши, я тямлю добре Крымцѣвъ! Они такъ не ѣздять. А зрештою въ бѣлый день Крымцѣ не ѣхали бы, и то такъ якъ бачишь свобо̂дно собѣ степомъ…
— А я чогось бою ся тыхъ незнакомыхъ ѣздцѣвъ! — сказала сумно Маланя.
— Не бо̂й ся нѣчого, подруго! Дивись, вже выразно видко, що то не Крымцѣ, лише козаки!
- ↑ Крымцями называно Турко̂въ тому, що наѣздили зъ Крыму.
