то скорше, а въ Кієвѣ не знаю, чи знайшовъ бы ся якій…
По двохъ тыждняхъ вернули козаки зъ Кієва. Проко̂пъ глянувъ на Микиту и сплеснувъ въ долонѣ.
— А се що тобѣ, Микито?!
— Та се, що бачишь!
— Ты-жь где лѣве око подѣвъ?
— Вылѣзло скажене…
— Где?
— Въ дорозѣ, брате, розпрощавъ ся я зъ нимъ та добре що зъ лѣвымъ; а то колибъ зъ правымъ, не мо̂гъ бы я нѣ стрѣляти нѣ цѣлити…
— По якому-жь ты стративъ єго?
— Отъ бачь ко̂лько я зъ бисурменомъ бивъ ся, та завсѣгды на цѣло выйшовъ, а то на гладко̂й дорозѣ позбувъ ся ока.
— Та якже, кажи?!
— Въ половинѣ дороги мы заночували. Я досвѣта пробудивъ ся, ажь бачу нема мого коня… По̂йшовъ я въ степъ за нимъ, єще рано було, доперва сѣрѣло, а Свищь спавъ твердо. Я знайшовъ коня далеко во̂дъ насъ ажь въ кущахъ, що починають зъ-во̂дси тягнутись вже до Днѣпра. Сѣвъ я на него, ѣду тай дивлюсь, по якому мо̂й ко̂нь мо̂гъ во̂до̂йти во̂дъ мене, коли я тримавъ єго на турецко̂мъ арканѣ, а во̂нъ не мо̂гъ спуститись
