темни̂ хмары и въ ту мить по̂тьму ночи облила кровава червона зоря зо̂ всходу. Здавалось, що се сонце сходило; але сонце не має такого кровавого свѣту… Отъ и кровава тая ясно̂сть розширяє ся все бо̂льше; чути якійсь гомо̂нъ, якійсь шумъ надземный… Се палає великимъ пожаромъ вже изъ всѣхъ сторо̂нъ Богуславъ, немовь бы знаходивъ ся середъ великого пекла. Якъ той злодѣй все дальше и дальше посуває ся пожежа и вже обняла цѣле мѣсточко, и ось палають вже приходски̂ будынки и церковь, а скро̂зь тихо, а народъ спить и на будить ся… Ой, черезъ те проспить во̂нъ свою долю!…
Єще хвилю було тихо и стало дуже ясно, а небо захмарене почервонѣло багряницею и напрясно зо̂ схо̂днои стороны розлягъ ся переразливый крикъ и верескъ та незвычайна метушня.
— Турки! Турки! — закричали ти̂, що пробудились перши̂.
— Ратуйте! Вставайте! — голосили други̂ въ розпуцѣ.
А Турки справдѣ сыпались якъ шаранча на спячій безъ тямки народъ.
За хвилю счинилось щось дуже страшного, не до оповѣдженя.
Дики̂ лицарѣ сходу рубали шаблями и стрѣлами розо̂спаный народъ. Настала пекольна метушня межи сонными и ворогами, все збилось
