И довго-довго оповѣдали собѣ мати и дочка про свое минуле, радѣли и плакали при то̂мъ.
— Чому, мамо найдорожша, я перше не до̂зналась про тебе? — жялувала ся Маруся.
— Трудно тобѣ було до̂знатись, доню, про мене, а я про тебе доперва вчера довѣдалась случайно во̂дъ однои твоєи рабинѣ. Мати єи, сусѣдка тутешна моя, оповѣдала менѣ про тебе тоє, що чула во̂дъ своєи дочки…
Вже була глубока но̂чь, якъ поко̂нчили оповѣдати собѣ взаимно.
— Я вже положу ся, доню! — сказала въ ко̂нци хора, що сидѣла на килимѣ.
— Положѣть ся, мамо! Я єще посиджу зъ вами хотьбы и дорана, а завтра скажу забрати васъ зъ сеи норы до себе…
Хора легко склонила голову, положила ся и замовкла.
— Заснете може? — запытала ся Маруся.
— Спо̂чну трохи, бо дуже утомилась мовою.
Маруся задумалась. Она цѣла порынула мовь въ глубоко̂мъ мори у ро̂жныхъ думкахъ такъ, що забула, где знаходить ся. Ажь по довшо̂мъ часѣ прокинулась зъ того незвычайного нѣбы сну и перестрашилась забувши, где знаходить ся. По хвили стямилась и почула велику утому на тѣлѣ и души.…
— Мамо, — промовила — чи вы спите?
