Гансена, Олів і т. д.), так і спеціально українських (Дорошенка, Модзалевського, Крічевського, Грушевського й инш.). Крім приватніх збірок, поодинокі, часом дуже цінні речі, навіть звязані з тим чи другим історічним діячем, переховуються у потомків старих українських родин. Дуже бажано відомости про речі приватної власности звести до купи, зробити й видати реєстр таким речам, щоб завше мати їх на увазі.
На прикінці нам зостається оглянути, що зроблено в цьому напрямі в столиці України — Київі. Вираз «столиця» — поки що бренить тут досить слабко. Мішана людність, центр істінноруської політики, сістематичний гніт усього, що мало тісний звязок з країною, що виростало з рідної землі, — усе це не сприяло утворенню з Київа справжнього культурного центра. Це особливо давало себе відчувати в сфері мисцетва, що так тісно звязано з нашою старовиною. З цього боку Київ був типовим провінціальним містом, з котрого тікало усе, що шукало вільного, широкого простору в сфері думки, творчисти, ініціативи. Чужинцям та перевертням мало було діла до тієї краси, що виринала з кожного закутка міста, — відношення було тільки поверхове. Так що нічого нема дивного, що мистецькі памятки самого Київа до сього часу мало обслідувані; нічого дивуватись, що ідея закласти в одному з найстарійших міст скарбницю для місцевої старовини здійснилася дуже пізно — не було серед київського громадянства потрібного для сього живого духу, що зв'язував-би сучасне життя міста з його минулим. Ріжні коміссії, що ще з 30-х років 19-го ст. заснувалися для обслідування місцевої старовини, мали офіціальний характер, а музей універсітету мав метою лише — давати матеріал при викладах археольогії, і то переважно перед-
