В антракті Степан тинявся сумний. Юрба так легко збила йому пиху й так безжурно знищила його, що він починав, кінець-кінцем, шкодувати себе, чіпляючись за уламки високих про себе думок. Зрештою ж не сталося нічого, він просто трохи перехвилювався. Але він — письменник, це річ незаперечна, і всі ці пики дуже мало мусять його турбувати. Серед них, певне, немає, нікого іншого, хто спромігся б на друковані твори.
Проте, шукаючи будь-якої ради на свою окремішність, Степан підійшов до столика лотереї–алеґрі, що повлаштовувала в усіх театрах Комісія для допомоги дітям. Тут він мав право заговорити, хоч би й за гроші, а що лотерея на користь безпритульним не тішилась надто великою увагою публіки, гарненька продавниця зустріла хлопця вельми ласкаво. Квитка? Будь ласка, двадцять копійок. Степан глянув на вино, цукерки, пудру, ножики, шкатулочки й такий інший дріб'язок, готовий належати кожному, хто його виграє, і витягнув із скриньки квитка, що після огляду виявився цілком порожнім.
— Ще візьму, — сказав він.
Але лотерея мала на меті допомагати дітям, а не роздавати кожному охочому по пляшці портвейну за два гривеники.
— Ще один, — не вгавав Степан.
Після четвертого порожнього квитка коло хлопця вже спинилося кілька душ, приваблені прегарним сміхом лотерейниці та постаттю невтомного добродія.
— Та, мабуть, вони всі порожні! — удаючи розпач, промовив молодий письменник, після шостого квитка під сміх уже чималого стовпища, якого цікаві погляди він почував на собі з великим задоволенням.
— О, ні, вам просто не щастить… вам щастить певно в чому іншому, — лукаво відповіла лотерейниця, розливаючи перед хлопцем чари своїх поглядів в імені Комісії допомоги.
З дев'ятим квитком він обернувся до глядачів почервонілим від хвилювання обличчям і, розгорнувши, високо підніс його перед себе. Задоволений регіт знявся над юрбою — цей квиток теж був порожній.
Степан переможно глянув на море голів, що скупчились у проході, гальмуючи рух здивованої публіки, яка теж
