каря Анохіна. Іноді, зовсім несвідомо, звертався до себе в другій особі: «ну, тобі пора спати», або «піди трохи погуляй». З знайомими був ввічливий, як завжди, але потай почував свою вищість, — навіть трохи смішно було, що вони вітаються й розмовляють з ним так, як учора й позавчора. Правду сказати, він усіх їх нишком якось вибачливо зневажав — ніхто ж не примітив того великого пориву, яким він жив. Для них він лишився той самий. Як чудно! Тим гірше для них. Часом, віддаючись марив, яку ж то він річ чудесну напише і як вразить усіх тих, що нічого не примічають!
Поет Вигорський, стурбований його довгою відсутністю у пивниці, зайшов провідати його до редакції.
— Вже пишете щось мабуть? — спитав він.
— Майже, — відповів Степан. — Обмірковую.
— А, це сама найщасливіша пора, весна творчости, — зідхнув поет. — Це платонічне кохання, мовляв, а за ним починається нудне родинне життя.
І раптом спитав:
— А знаєте, як помиляється більшість з тих, хто вживає слово «платонічний»?
— Знаю, — відповів Степан. — Тільки слова цього тепер майже не вживають.
До речі, Вигорський повідомив його, що 20 квітня вранці рушає в подорож і просив конче бути напередодні ввечері в пивниці, щоб відправити розлуку.
Того дня Степан мав ще одного одвідувача, якого найменше сподівався. Прийшов Максим Гнідий, бухгальтер Шкіртресту, в досить потертому пальті, але з дуже незмушеним виглядом. Він розсівся на стільці коло Степанового столу, а коли хлопець запитливо на нього глянув, мовив, посміхаючись:
— Та я почекаю, поки ти вільний будеш.
Спочатку Степан подумав, що не дочув, але, коли звільнився від молодого письменника, що приносив до редакції щотижня по ліричному оповіданню, та почав з Максимом розмову, то й справді переконався, що бухгальтер, не тільки на «ти», але просто «Стьопою» його називає. І хлопець, не зважаючись спинити цього несподіваного прояву дружби, — відповів йому в безособовій формі.
В родині Гнідих відбулися чималі зміни. Всі жили те-
