пер укупі — хоч на старість по-людському, як зауважив Максим. З рибною краминцею трапилась прикрість — пішла в ліквідацію через прокляті податки. Проте, старий Гнідий торгує рибою з ятки на Житньому базарі, а Тамара Василівна, в поміч йому — ґалянтереєю. Так що потрохи заробляють. Тільки він, Максим, байдикує. Справа в тому, що в Шкіртресті, де він за бухгальтера був, сталася невеличка неприємність з грошима, і він мусів посаду покинути, щоб уникнути непорозуміннів. Зрештою, це дурниця, він навіть радий з цієї пригоди, бо обридло весь час сушити голову цифрами, що душу в тобі вбивають, особливо йому, людині живій і незалежній. Отже, він вирішив перемінити посаду.
— Стьопо, — сказав він, — ти знаєш, що я завжди любив книгу. Пам'ятаєш мою бібліотеку? Шкода, що продав її, але мусів! В житті різні випадки трапляються, ти сам розумієш.
Він хитро посміхнувся, натякаючи. Але хлопець ще не зовсім розумів, до чого воно йдеться. Незабаром усе з'ясувалося — Максим мав на оці посаду завідувача якоюсь книгарнею Державного Видавництва або хоч помзава, і в цій справі Степан мав йому допомогти зв'язками.
— Ти ж чоловік відомий, — додав він. — З комуністами, певно, знаєшся, а в наш час без протекції не потикайся. Без підтримки, сам знаєш, подохнути можна.
Він знову, натякаючи, посміхнувся. Степан мляво погодився, обурюючись у душі, що цей шахрай виказує на нього якісь права. Максим сказав:
— Так я заявку тобі напишу, а ти передаси, кому там треба, і слово скажеш.
Написавши, він все таки не йшов. Попросив цигарку й закурив.
— Гарний тютюн куриш, — сказав він по-знавецьки. — Пам'ятаєш, я тебе частував? Ну, й чорт його бери!
Він нервово крутнув головою.
— Маю ще справу до тебе особисто, — сказав він тихше — У мене є п'ять альбомів з марками. Тепер я в такому стані, що мушу їх продати, Але не хотілося б кому чужому їх збувати, дорогі вони для мене. Купи, я візьму з тебе небагато — сто карбованців, це однаково, що дурно. По знайомству.
