— Ні, марки мені непотрібні, — відповів Степан.
Тоді Максим почав умовляти його. Рівної колекції в цілому Києві не знайдеш! Крім того, він може відступити свої права члена всесвітнього товариства філятелістів. В крайньому разі, скидає двадцять п'ять крабованців і решту грошей навиплат.
— Не треба, — сказав Степан.
Максим зідхнув. Ну, то може він позичить йому червінців зо три на тиждень? Хлопець дав йому п'ять карбованців і рішуче підвівся,
— Я йду, йду, — мовив Максим. — Коли ж ти до нас зайдеш? А, не гаразд знайомих забувати, не гаразд! У нас весело тепер, компанія збирається, співаємо. Мамаша так за останній час поправилась, зовсім молодець. Заходь! А з посадою коли навідатись?
— Місяця через півтора, — відповів Стелан. — Раніш нічого не буде.
Максим попрощався з ним по-приятельськи, але з великою домішкою запобіжливої пошани. З дверей він ще раз вернувся й ніяково сказав: й
— Ти може сердишся на мене, Стьопо, так я ж тоді по-дурному… сам каюся.
— О, прошу, прошу!
Коли Максим остаточно пішов, хлопець знизав плечима. Кумедія! Тільки подумати, що колись була якась мусінька, якісь трагедії, навіть бійка! Відтоді минули тисячеліття. І от те минуле, нікому непотрібне, зайве, безглузде, раптом заходить і подає вам руку. Чорт-зна-що! Минуле повинно шануватись, знати своє місце і не рипатись. Заяву Максимову він порвав і викинув у кошика.
Нарешті з повістю кінчено, тобто додумано до кінця з усіма подробицями, Твір стояв у його голові, як кольорова прозора фотографія. Вийшов він, що правда, трохи відмінний від першого задуму. Спочатку Степан закраяв величезну річ на три частини, де дієвих осіб було щонайменше з сотня і час дії тривав десять років. Потім стиснув її до двох частин і викинув три десятки персонажів. Нарешті скоротив ще частину, лишаючи повість на чотири-п'ять аркушів з дванадцяткою учасників. Що примусило його так ущільнюватись? Якийсь внутрішній, безапеляційний наказ. Під тиском його творчого пресу із первіс-
