трамвай, проколоти серце ножем, пити будь-яку отруту — і все таки лишиться живим.
Він підвів очі, невиразно сподіваючись побачити когось знайомого й підійти до нього. Але всі обличчя, що він побачив, були чужі… і якісь неживі! Так ніби вони давно вже повмирали, давно вже напились отрути. І він раптом почув себе єдиним живим серед безмежного царства смерти.
Нарешті, зважився подумати: «А може вона… випадково?» Замість відповіді, божевільна туга охопила його. Хотілось бігти, кричати, плазувати навколішках, благати, вити. Щоб хтось покарав. Щоб хтось простив.
Потім жаль звогчив його очі. Йому схотілось сидіти коло могилки серед молодої прорости трави, квітчати ту могилку волошками, схилитись і плакати. Він виразно, болісно почував той незбагненний зв'язок, що плететься між зниклою душею і душею живою, що прагне в потойбічне в безтямнім пориві. Вона ставала приступна його збудженим чуттям, входила йому в душу, як тепле віяння. Це відчуття було невисловне, але сцілюще. Він думав у тоскній радості: «Зосько, тебе немає, але я твій навіки. Щороку приходитиму до тебе, коли цвіте земля. Ти вмерла для всіх, але не для мене».
Та на порозі будинку його знову охопила нудьга — жах вечора й прийдешньої ночі.
На сходах коло дверей він здибав одвідувача комісіонера, що так невдало досі постачав його адресами. Він спинився, сяючи від задоволення.
— Ну, є кімната, — лукаво сказав він. — Але яка! Справжня кімната, одним словом.
— Непотрібна вже мені кімната, — похмуро відповів Степан.
Комісіонер щиро здивувався. Гарна кімната завжди потрібна! Навіщо ж він прибіг сюди сам? Навіщо ж він тоді цілий місяць ганяв по місту, як хорт, щоб потім раптом стало непотрібно? Але кімната! Та тільки товариш побачить її, так зразу й почне в ній жити!
І Степан раптом погодився. Аби щось робити. Аби не бути самому. Та й кімната, кінець-кінцем, йому потрібна.
— Гаразд, — сказав він. — Почекайте, гроші візьму.
І вони поїхали вдвох у Липки.
— Але ж ви тільки глянете, який будиночок! — захоп-
