— Терпіти не можу збігатись поглядами, — невдоволено пробурчав поет. — Погодження — смерть. До того ж мушу заявити, що сила любови походить виключно з традиції. Золотий вік кохання минув, лицарі й дами розтанули у віковій млі. У XII столітті жінки поділяли свою особу на дві частини — тіло чоловікові, душу — обранцеві. У ХІХ вони робили навпаки, а в ХХ і зовсім втратили почуття різниці між цими частинами. Любов занепала — приблизно на аршин від серця. Тобто вернулась до свого вихідного пункту. Щоб правильно зрозуміти її сучасне, міжнароднє, коли хочете, становище, треба пам'ятати, що любов не властива людині на всіх ступнях розвитку. Дикуни не знали її, а наш вік є вік освіченого дикунства, дикунства в «знятому» вигляді, як кажуть діялектики. Отже й любов «знимається». Пісня кохання проспівана. Любов стає поруч муз і надихає разом з ними тільки старомодніх поетів. Натомість висувається те, що було найголовніше в дикунстві — праця. Справжній поет може бути тепер тільки поетом праці.
— Наприклад — ви, — сказав Степан.
— Я — сумне явище. На межі двох діб неминуче з'являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жадної партії ніколи не прощають — на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені й підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається. Бачать нове, бо хочуть бачити. Воля керує, друже, життям, а не розум.
— Чорт його знає, що ним керує, — похмуро сказав Степан.
Хутко вони й пішли, бо поет збирався добре виспатись перед подорожжю.
— Їду, їду, — скрикнув поет на вулиці. — Нічого цього завтра не побачу. Яка радість не побачити завтра те, що бачиш сьогодні! І вас теж, мій друже! Досить я вас терпів.
— І я вас теж, — сказав Степан.
— Признайтесь, це не було вже так нудно? Але не здумайте завтра на вокзалі мене проводити. Знайомий на вокзалі — це ж кошмар!
— Та я не знаю навіть, яким потягом ви їдете, — заспокоїв Степан.
