душі, яка моментами голоду так міцно й яскраво допадається дрібниць, що вони, незнані допіру, раптом стають виплеканою в нетрях серця подією, відповідником тоскних мрій, здійсненням неясних прагнень! Вона, та химерна душа людини, трагічний згусток її простого єства, завагавшись на грані, враз пускається по схилу від найменшого штовхана, безтямно обертаючи в хуткість нудьгу бездіяльности.
Тепер він постійно обідав у великій їдальні Нархарчу на Хрещатику, яку обрав виключно тому, що була вона по дорозі з посади до Басарабки, де він сідав на трамвай, їдучи додому. В ній уподобав маленького столика коло стіни, де міг посидіти на одинці за стравою та пляшкою пива, що стало неодмінним складником його меню. Найбільша незручність закладів Нархарчу, як і всіх кооперативних — довге чекання послуги й мала уважність до одвідувача, — найменше могла його зараз турбувати, бо якраз обід, часто дуже пізній, був останньою ланкою його дня, межею переходу до вечора, а він нічого не мав проти, щоб цей час, коли серце його ще билось відгомоном робочого клопоту, не так швидко обертався в завмерлі години кімнатної тиші.
Тим прикріше було йому одного вечора побачити, що столик цей занятий. Це була майже образа для нього, замах на усталені звичкою права, ба навіть на саме його «я», що в постійному користуванні обертає мертву річ у свою невідбирну частину. Але, глянувши на загарбника пильніше, Степан підбіг до нього й міцно схопив його за руку.
— Здрастуй, Левко! — крикнув він. — Це ти, Левко!
Той здивовано підвів на нього очі, не пізнаючи.
— Це я, Степан, з Теревенів, пам'ятаєш? — схвильовано казав хлопець, схилившись до товариша. — Пам'ятаєш, ми їхали сюди разом пароплавом? Пізнаєш тепер?
Левко пізнав, але ще більше здивувався.
— Степан? — пробурмотів він. — От, не пізнав би, їй-богу.
І від цих слів душу хлопцеві охопив жаль.
— Чому? — тихо спитав він.
Левко вже посміхався своєю лагідною, без краю вибачливою посмішкою.
