давно сподіване, але приспане в душі випадковим видивом. Передчуття визволення було в нім, і ті спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад і назад, у чудове дитинство, в незабутній час першого дізнання світу. Він ішов чарівною стежкою минулого, надхненно шукаючи колишніх джерел, і навесні, серед міста пристрасно марив теплою осінню степів.
Тепер він глянув на годинника. Чверть на дев'яту. Ще не пізно. Ще не пізно. Він ще може її побачити. Та й що йому час? Мусить її побачити!
Хлопець повернув і швидка пішов, так само швидко складаючи свої наміри. Він знайшов їх уже готові, яскраві, випечені в серці карбами.
Він вертає на село.
Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Вона народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радости, сили й надій! Він вертає на село. В степ. До землі.
Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі. Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз'їдають душу в узьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, соняшні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч.
Дзвінок трамваю спинив його. І він радісно подумав: «Завтра я тебе вже не почую».
І той, півтора роки накупчуваний біль, те гнітюще невдоволення, людині в поривах притаманне, вся гіркота щоденного прагнення і виснажливість мрій, що він у місті дізнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Він бачив себе завтра не сельбудівцем, не сільрадівцем, не вчителем чи спілчанським діячем, а непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатів у свитках, що водять по землі вічне рало. Вогкий ранку! Свіжино першого променю! Чудовий блиску тихої роси! Будь благословенний час, коли родиться світло життя! Дух минулого, злеглий, могутній, прокинувся в нім, дух віків, що дримає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлости й тиші, той непереможний, хоч
