теми, написав легко і швидко, трохи недбайливо, але захоплено.
— Та чого ти маринуєш їх? — спитав Борис. — В журнал жени.
— Е, ти нічого не розумієш!
І Степан розповів товаришеві, як перше оповідання був написав, як ім'я своє навіть на благородного Стефана переробляти збирався і як великий критик прохолодив його.
— Література — це делікатна річ, — додав він переконано. — Руку треба мати, а то й не підступайся. Того й письменників мало, я думаю.
Борис не згоджувався:
— То це, по-твоєму, як посада?
— Похоже.
— Дурний.
— Хай.
Борис засміявся:
А як ти додумався Стефан?
— Король був, чи що.
З того дня Борис прозвав його Стефочкою.
Одного вечора, коли Степан зосереджено вправлявся на переказах валюти й вираховував, скільки золотих карбованців буде в індійській рупії, якщо відомо, що фунтів стерлінгів у ній стількись, коли він такий далекий був від біжучої миті й оточення, до його кухні зайшов Максим у дуже піднесеному настрої.
— Я маю з вами поговорити, — сухо промовив він.
Голос йому тремтів, зморшки на чолі нервово ворушились, і Степана охопило передчуття чогось страшенно гидкого. Він тоскно догадувався, про що буде мова.
— Ви — нічний злодій, — сказав Максим, ставши проти нього край столу.
— Що?
— Ви нічний злодій, — тупо проказав Максим, упираючись руками в стола. — Ви злодій.
Степан підвівся, наляканий його тихим, стиснутим голосом.
— Про що це ви?
Але Максим зненацька хитнувся і, піднісши руку, якось хапливо, стурбовано вдарив хлопця просто в обличчя, від поспіху влучивши не в щоку, а в самий рот. Це був удар
