— Де горить? — здивувався редактор.
Начальник штабу пішов до пожежі; за ним посунув Грицько з редактором, який гадав, що будинок горить не до речі.
Там метушився командант міста.
— Ось, маєте, — розтурбовано сказав він начальникові штабу: — горить! Але я маю стільки клопотів, що не було часу потурбуватися про пожежну команду… Вона й розбіглася! Я ж не можу її зібрати зараз! Ні, казав же я вам, що нам треба ще й цивільного комісара!
— Нам іще багато дечого потрібно, — відмовив начальник штабу.
Але його слова не розрадили команданта міста. Думка, що його командантування заплямоване таким лихом, дряпала його, й він кляв себе та пожежних, що розбіглися.
Будівля горіла неймовірно швидко. Кільки тижнів не було дощу, й полум'я аж свистіло по висохлому дереву. Вже шурхнула додолу покрівля, й навколо розкотилися запалені головешки. Звідусіль сунулись люде, купчились, гукали й верещали. Хтось плакав.
— Люде помірають густіше, ніж горять будинки, — сказав начальник штабу: — тим то їхня смерть, здається, не така цікава, як пожежа.
Він нахилився і прикурив од головешки, що палахкотіла біля його ніг.
Коли полум'я почало злягати, начальник штабу звернувся до свого ординарця:
— Ходім, Грицьку! Не варт дивитися на пожежу до кінця, бо вкінці кожної пожежі лишається тільки попіл.
Грицько пішов за ним, похиливши голову. Він був тепер певний, що ніколи не вмітиме промовляти такі розумні слова, як начальник штабу.
Редактор же стояв нерухомий коло догорілого будинку. Пишне кострище, що лизало хмари своїми язиками, зачудувало його було. А тепер, коли вогонь безсило плазував по землі, редакторська душа бгалася з жалю за минулою величчю палахкотіння.
