Цю сторінку схвалено
Вони виїхали на верховину могили і спинилися там, мов незґрабні скиби чудернацької скелі. Звідти ще врочистіш розлягався степ. Здавалось, усе молилось навкруги, без мови, навколішках, без руху й стогнання. А над усім схилилась ніч, як пушливий намет вельможного мешкання, як тихий дим жертвенного всепалення.
Коли коні винесли їх знову на шлях, Кремнюк сказав:
— Хай же гинуть міста на його славу!
А потім додав він пошепки, нахилившись до хорунжого:
— Ми знищимо й села, хай гине все во ім'я його!
— Хай гине все во ім'я його, — прошепотів за ним хорунжий.
Коні чвалали тихо й часом здрігували, налякані далекими оманами, що виникали серед степу в прозорости ночі.
Катеринослав-Павлоград, 1920–1921.
|
