Хорунжий спинив коня.
— Поперед нас нива, отамане, — промовив він.
— Нива? Так столочимо ниву!
Він гукнув на коня, й той подався, застилаючи собі шлях знівеченим хлібом. Високі стебелини з тихим шелестом лягали під копита коня, і в отамановій душі задовольнялася помста на тих, хто катує степ, хто нищить буйні квітки, що ними він бажав заквітчати собі груди.
Хорунжий підтюпцем слідкував за ним, шепочучи:
— Годі, отамане, годі… який жах…
Поволи виникав місяць, і мов зпід землі виринали далекі могили.
Круг верхівців повставали пахощі степу й горнулись до них, навіваючи сум і нестому. Здавалось, пахощі ті лилися з неба, як прозорий дощ млости й насолоди.
Коні ледви плентались і спинилися врешті. Хорунжий кинув повіддя і схилився коневі на гриву. Він почував, що никне, як трава на великім вогнищі, а душа його побільшується в безмежні простори. І в пахощах трав почулися йому згуки пісні, що зіткана була зі скарг крови, розточеної по степу, туги занедбаних жінок і щастя козацької відваги.
Тіні виникали зза могил і юрбами сунулись по просторі… Великі, дужі постаті з блискучими очима, з обличчями, заюшеними кров'ю, з грудьми, розпанаханими залізом, — проходили мимо, й їхні радощі й жаль, благання й подяка, мов запашні струмки зливались у величню кантату. Буруном урізався туди гуркіт шаленого бою, приглушено бренів там зойк підтятого тіла та співи, що линули з далекого краю, де, серед розцвілих садків, скиглить дівчина над барвінком.
— Чуєте, отамане? — шепнув хорунжий: — слухайте, слухайте…
Кремнюк підніс угору руку й гукнув:
— О, степе! Величній, неосяжний степе! Слава, слава тобі!
Коні, розбуркані їхньою мовою, знову посунули навпростець.
