Він із гордою певністю кинув ці слова, й хорунжий повірив у їхню правдивість. Він сидів, похнюпившись, почуваючи, як збентежилася його душа під вагою нового чуття, що його викликала отаманова мова. Жаль за ранішні мрії й радість за прийдешні шарпали його, й він застогнав із болю.
А Кремнюк, побачивши вже в очах хорунжого яскринки — одлиски повстанської правди, що йде його опанувати, сів біля нього й таємниче промовив:
— Слухайте, тепер, весною, особливо чудовий степ. Можна чути, як дихає він та колихає грудьми. Хвилі йдуть по землі з його подиху.
Хорунжий мимоволі в'явив собі дивовижні подихи степу й їхній могутній, повільний ритм. Він затремтів, побачивши, що гори сунуться там тихо, як тіні.
— А він… співає? — несміливо запитав хорунжий. — Я люблю співи… моя мати так гарно співає…
— Пісні його дивні, як і він сам, — одмовив Кремнюк.
Він видобув люльку, і в хмарах густого диму ще яснішими ставали хорунжому примари степу.
|
|
Наніч отаман із хорунжим поїхали вдвох у степ. Минувши село, вони широким шляхом виїхали за околицю.
— Облишимо шлях, — промовив отаман.
Хорунжий звернув коня, й вони посунули рівним степом. Місяць іще не зійшов, і морок слався навкруги, як туман.
Верхівці їхали поруч, і коні їхні здригували, торкаючись один одного.
— Це бажання, якому кінець кладе тільки смерть, — казав Кремнюк: — бо що може вгамувати спрагу простору й волі? Де сила, що змусить забути про широчінь, що її маєш перед очима? Хай ростуть міста, хай в'ється дріт та залізо! Я нищитиму те! Бо не на залізну домовину маю я душу!
