повстаємо ми, самотні, пишно-холодні квітки, і вдивляємось у самих себе, як у безодню світла й тіні.
Уже вечір. І в мені сутеніє, скрізь запалюються живі вогні, мов світляки серед лісу. То — спогади.
Я люблю цей час, коли душа моя, мов стара бабуся, всіма забута, розкладає свої довгі пасіянси з запилених карт. І тим часом як удень здається, що не маєш минулого, ввечері певний, що майбутнє не існує. Ніби стежку, що нею йшов був, уже скінчено, й ти сів спочивати під тінявим деревом і не маєш уже куди йти. Тоді береш книгу власного життя й поволі перегортаєш її сторінки. І що-раз робиш це, мов увостаннє, і прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.
Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дівчата, що я їх кохав був. Я здіймаю капелюх: прощайте! Ви несли мені радощі й болі, але я дякую вам за те, що ви були!
Я перегортаю сторінки минулого, й, на душу мені ллється тепла вода. А душа моя одягається в білі савани й готується на похід по всесвіту, щоб бачити все і все вмістити.
Сум кладе мені на обличчя м'які пучки. Хай же напахтить він мене, омиюся я в ньому з насолодою, як мандрівець ув оазі серед пустелі.
Бо то сум веде душу в безкрає.
|
Ворзель на Київщині, |
