Його сум грізною марою повис над Остапом. Він міцно стиснув рукою рушницю і промовив:
— Мовчи, мовчи!
Маленький Андрійко наздогнав їх і влесливо забіг наперед.
— Тобі що? — здивувався Марко.
— З вами… — винувато відповів хлопчик.
Марко похмурився.
— Додому, — суворо сказав, — а то поясом.
Андрійко несміливо зирнув на Тараса з Остапом. Ті мовчки кликали до себе тишу.
Тоді малий погірдливо струснув головою й миттю подався назад.
Остап глянув йому вслід і жахнувся степу: той збільшувався й поширювався, як потоп.
— Село… — прошепотів він, показуючи рукою в той край, звідки вони йшли. Голос його захитався, як підрубане дерево.
Остап упустив рушницю, й сам упав обличчям до землі. Тільки-но почулося тремтіння його ридань, Тарас потонув у тиші.
Марко не зводив очей з того, що на повні груди пив силу землі.
— Ех… — прошепотів він і здійняв шапку.
Та Остап ураз випростався й одійшов набік. Він нахилився до степу й гукнув:
— Я!…
Сам же зробився кам'яним і сірим. Тільки кохання здолало б його ворухнути.
Так він стояв, поки не скорився степ і не вклав йому в серце своєї безкрайности.
Вони знову пішли, лишаючи сліди на вогкій землі. Тепер їхні сліди червоніли перемогою.
Праворуч срібної криниці знову несподівано вирнув Андрійко.
— Чи бачиш, пуцьвірінок, — з пошаною промовив Марко.
