Сторінка:Васильченко С. Княженко (1917).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Це вже треба мені вмирати — подумав він! зліз з коня, пустив його на волю, а сам ліг під дубом, підмостивши сідельце в гови. Ліг, укрився буркою, та й дожидає смерти.

А над гаєм три ангели летіли, та й сіли спочити на дубові. Сіли, розмовляють стиха. Один каже:

— Шкода цього юнака, що під дубом вмирає, бо вже йо у і йти осталося не далеко. А другий і каже:

— А он за кущем і олень спочиває. Коли б він побачив та підстрелив його, мав би харчів собі.

Княженко, те почувши, схопився, та за рушницю. Бачить — за кущем справді олень. Стрельнув і влучив. Потім порізав на мнясо, спік собі шашлик, пообідав, а що осталось, забрав з собою. Пішов далі пішки.

 
***

Іде він тиждень, іде другий, помічає ліс немов рідшає. Коли виходить він на велику прогалину, а на їй стоїть високий, високий будинок. Обійшов він кругом будинку — немає дверей. Подивився вгору, аж двері там. На рундуці сидять три