Сторінка:Васильченко С. Княженко (1917).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
***

Їдуть та й їдуть, а ліс ще темніший, ще густіший. Аж бачать сидить третій гурток людей.

— Добридень!

— Здорові!

— Як ви зайшли сюди?

— Ми давно живемо тут.

— А чим же ви живете, що не вміраєте з голоду?

— А живемо ми без всякої їжи.

— Хиба ж можна? — питає.

— Нам можна, бо ми вміємо оживляти мертвого. Коли хто вмре не ївши, ми так зробимо, що він оживе знову.

— Нате вам мішок червінців, та навчіть цьому мого товариша.

— Добре, — кажуть.

Оддав княженко й третього свого товариша в науку, оддав останній мішок з чернінцями, а далі поїхав сам.

 
***

Їде він та й їде, а лісу й кінця немає. Вже не стало чого їсти, а краю все немає. Проїхав голодний ще девять днів, на десятий знесилів, став з коня хилитись.