Велетень почав розказувати:
— Стоїть тут у гаю камяний стовп, під стовпом двері, а під дверима — кімната в землі. В тій кімнаті всякого добра повно. І стоять ще в тій кімнаті столи з усякими стравами й напитками. Скільки не пий, скільки не їж, то й не помітно: випєш чарку — вона знову повна, ззіси що-небудь, то воно й знову десь візьметься. Колись ми здіймали стовп і жили в тій кімнаті. Та ось уже минуло сім років, як несила наша його підняти; вже й сами не знаємо: чи то стовп той поважчав, чи сили нашої поменшало. Коли піднімеш ти нам той стовп, то ми дуже тобі подякуємо: дамо ми тобі за це таку шкуру, що як сядеш на неї, то й полетиш, куди забажаєш. Дамо тобі ремінь, що не зачепиш тим ремнем, те й понесеш. Іще дамо тобі такі чоботи, що в їх ти по чому схочеш, по тому й підеш, куди схочеш, туди й вилізеш.
— Чи так, то й так, — каже Левень.
Другого дня вранці привели велетні Левня до мурованого стовпа. Взявся він за стовп однією рукою, та й бачить, що не здійме. Потім як гукне:
— Чи то-ж даром мене батько-мати кохали, оленячим мозком годували! — Вхопив обома руками того стовпа та й підняв відразу. Одчинили потім залізні двері і увійшли в кімнату. Все як казали ве-
