Пріся. (Питаючи). Ну?
Настя. А що вже жаліть буде, то й не знаю як.
Пріся. (Після паузи зітхнула. Далі з жартом). А оце він тут живе? можна заглянуть в комору? (Увіходять в комору, чути гомін).
— Оце він тут спить, а це його книжки. (Зачіпають скрипку.) Оце його малюнки.
— Оцю квітку я візьму собі на спомин. Скажете, Настуню, що я була у нього в гостях і вкрала одну квітку. (Виходять).
Настя. Коли вже тепер побачимось ми з вами?
Пріся. А мабудь не скоро. Ти вже тоді може заміж вийдеш, Насте.
Настя. (Крутить головою). Ні, не піду я заміж.
Пріся. (Здивовано). Чому?
Настя. (Зітхає). Щаслива ви, Прісю! — Боже, як я вам заздрю!
Пріся. То я-ж казала тобі: чого не готуєшся на екзамени? А то — соромно, велика!
Настя. (Таємничо, озирнувшись). Спухайте, Прісю, нікому не скажете? — Я теж поїду в город з Максимом. Він казав, що оддасть мене в співочу школу. Він буде уроки давать, а я буду шити та прати студентам білизну, та так і проживемо якось, поки повиучуємось.
Пріся. (Щиро). Ой, коли-б тобі, Настуню, Бог поміг — яка-б я була рада. Дай, Боже, тобі щасливу, та ширику — широку дорогу. (Обнімає). Щоб ти…
Настя. Ой… Цитьте.
Пріся. Прощавай. (Цілує й іде. Стає серед двору. В смутному жарті). Прощавайте наші сільскі зорі… Ех — закутить би оце на прощання, хоч один раз
