маєте, я не бачу. Ви й говорите зо мною не так, як з другими, а як з дуркою якоюсь. Я терплю та мовчу, а коли б ви знали (Раптом спиняється.) Ой-іде хтось! (Сполохано.) Їй богу хтось іде. (Виривається, ховається за лісою).
Кость. То вам причулось — нема нікого. (Лізе через лісу.) Ну ходім до вас, у сад.
Горпина. Куди ви? Їй богу я боюсь…
Кость. Тс… (Пішли).
Виходять Настя й Пріся. Настя в звичайному, буденному сільському вбранні. Пріся — в гімназичній формі, поверх якої — материна, повеликувата свита, в темній хустці з палицею в руках. Роздивляються.
Пріся. Мабудь, ні одного, ні другого немає… що-ж тепер мені робить?… Хто-ж мене проведе? Костя прогнала, тепер жалію. Ну, та якось, доберусь. Не першина мені, тільки отой яр перейти, там завжди собаки збираються. (Пауза). Так воно вже й не доведеться попрощатись з Максимом. З ким то він тепер буде сваритись без мене.
Настя. Та погуляйте ще, Прісю, трішки. Він ось-ось прийде додому, вас проведе. До самого хутора.
Пріся. Ой, Настуню, не бари мене, там-же дома, турбуються, де я поділась. Мабуть: спать не лягають та дожидають. Треба було останній вечір дома побуть. Хоч я од них багато лиха зазнала, та Бог з ними.
Настя. Од кого?
Пріся (смутно). Од батьків. (Зітхнувши.) Ну прощавай! (Цілуються).
Настя. Коли-б це він знав, що ви у нас! На крилах, мабуть, прилетів-би.
