чать мати стару Морозиху до хати, а я в задвіркові двері та на город, сховалась у коноплях. Ех… (Думає схилившись на палицю). Копійки за увесь час не прислали, „хай, як хоче, так і живе, коли свою взяла волю“. Бувало диких груш звариш у горщику та окраєць черствого хліба, тим і живеш по цілим дням. Думала, поки й жити буду, не забуду їм цього. А далі подумала — Бог з ними… Все таки жалко стапо. (Задумалась, далі кинулась). Ну, що ж ви, здається співати збірались?
Кость. (Осміхаючись починає)
Любив тебе я дівчиною,
Люблю тебе й молодицею…
Кость. Рішуче! З саможертвою!
Всі (з жаром).
Та ще сім год дожидатиму,
Може станеш удовицею.
Максим. Тсс… (Пісня затихає).
Голос. Чи не пора, діти, спати — ще й завтра буде день і вечір.
Максим. Зараз, тату, зараз.
(Доспівують, тихо, як під сурдинку).
Та ще сім год дожидатиму,
Поки станеш удовицею.
(Говорять зтиха).
Пріся. Досиділись, поки прийдуть з друком розганять. Прощавайте.
