Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Не співайте, півні (1917).pdf/24

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Пріся (Смутно осміхається). Мабуть таки чи не судилось мені й справді піти в черниці. Хоч-би було одно літо нагуляться у волю… Ех…

Максим. Прісю, — погуляйте сьогодні, що вас за неволя жене? (Усі просять).

Пріся. Коли ж мене дома дожидають. Мабуть і спать не лягали. Там же тепер зо мною носяться як з цяцькою. Е-ге! Тепер, я у їх найкраща дочка, саме з того часу, як почала зароблять гроші та й їм посилать. Инколи батько закидає вже на ви. (Осміхається.) Прямо сміх розбирає: „ви себе вже не трудіть, Ефросинія Петровна, мужицькою роботою — у нас є кому робить на городі“. (Думає). А раніш було: „проклену, одречусь, вижену, щоб і памяти твоєї не було у нас“. Книжки було порубає, чоботи сховає, їсти не дає. А я таки улучу було час, подамся знову у місто, а там у Миколая Івановича виплачусь добре, розкажу все до каплі. А він уже закличе було батька, та як почне умовлять, як почне усовіщать, горілки йому ставить, а батько горілочку люблять, особливо на дурничку, — ну й розмякне було і сльозу пустить: „хиба ж тобі ворог, моя дитино учись, коли вже така твоя охота“. Тільки не надовго; на другий день знову з батогом ходить під школою та визирає мене з-за воріт. Ну і в мене серце було, як скамяніле: надумалась — як не пустять учитись, утоплюсь. Раз якось кликали бабу, щоб одшептала. Прийшла до нас тітка, сидять, розмовляють у сінях, а я в хаті слухаю. Здуріла дівчина — не знаю, що вже й робити з нею. Аж труситься за тими книжками, що вже не робили: і били і лаяли, і в чулан запирали — нічого не помогає. А тітка: „ото, сестро, чи не насміялась яка личина… То мабуть, їй пороблено так, поведи до — Морозихи, хай пошепче. Поведи, неодмінно поведи, а то переведеш дівчину“. Коли так: другого дня дивлюсь у вікно: воло-