Максим. Як-то — оце вже хочете іти?
Пріся. Може скажете рано? — (Сміється). Я ж давно уже у вас. Смерком на часину прибігла, та й до півночі досиділа.
Максим. Який же жаль… А я оце як навісний гонив за вами мало не до хутора… (Прохає). Та посидьте у нас хоч ще трохи!
Пріся. (Лагідно, але рішуче). Піду. Ну… (Озирнула всіх і зітхнула). Ой, коли б ви знали, як оце мені не хочеться їхати. Одно літо випало людське, та от і те не зможу досидіти… Привикла до свого гурту, до нашого ставка, до тихих розмов — то так-би здається, ніколи й не виїздила звідціль. Чого-б же вам побажать на розлуці… такого ясного та щирого… (Думає, мрійно, прищуривши очі на небо).
Горпина (Зразу щиро). Боже, які очі! — які дивні проти світу очі!
Всі (Весело). Як зорі!
— Ой-ой! Як дорогі камені!
Пріся. Ну от і забула, що надумала. Е, та ну вас зо всім. (Засоромилась).
Горпина. (З жалощами, щиро.) Ну скажіть: і ніколи, ніколи в світі вас не випустять із тих мурів?
Пріся. (Здивовано). Із яких мурів?
Горпина. Та з вашого манастиря.
(Кость регоче, всі незрозуміло перезираються).
Горпина. (Озирається на Костя). То це ви мені набрехали, що вона іде в черниці? (Всі сміються). От-же недобрий! Яка-ж я рада, що це неправда. А то мені стало так жалко, чуть не заплакала…
