жого вийдете, од нас назавжди сховаєтесь, я теж вчеплю когось собі на шию, та й застряну. Та й вирвемось із корінням з рідного села.
Пріся (Жартом). Не женіться тоді — дожидайте мене.
Максим. А ви-ж не зрадите?
Пріся. Побачимо. А скільки-б років ви дожидались мене?
Максим Десять… сто років!
Пріся (Сміється). Ого! (Зітхає). Ні, бачу — не надійний ви. Ну, прощавайте. (Думає, далі кинувшись гукає): Костю — я вже йду! (Перегодя) У вас у коморі я бачила букет квіток: ви б мені на спомин дали кілько квіток.
Максим. Візьміть хоч усі. Ось ходімо. (Ідуть в комору).
Пріся. Ні, всі не треба — розгублю. (Жартуючи). Так будете дожидать?
Максим. Хоч до страшного суду.
— Ідіть уже, ідіть! — не базікайте.
Кость. І піду. Тепер уже хоч будете прохать не останусь… Прісю.
Настуня. Біжіть — доганяйте.
Кость. Глядіть, щоб не жалкували. Ну, прощавайте! (Іде швидко). Спать стара, спать, спать… (Зразу вертається). Це було знаєте так:
Дівчата: Та ідіть уже собі — завтра розкажете.
Кость. Це коротенька. Продав чоловік воли в ярмарку, а гроші вкрали. Прийшов до дому, а жінка й питає: на ярмарку був? — Був. Воли продав? — Продав. А гроші де? — Спать, стара, спать, спать спать… (Сміються). От і вся. (Іде, знову спиняється). Стійте — я нічого не забув у вас? (Думає).
