Настя. А за віщо вас виганяли зі школи.
Кость (сідає). Ех, це довго розказувать буде. На вечерні, в олтарі, випив був вина з пляшку, ну директор і сказав мені: (говорить картаво) „іди, юноша, на всі читирі — „в моєм виноградникѣ нѣт мѣста плевелам“. Ну, й пішов. Дорогою привабні собі пляни розписую: поступлю в ковалі, куплю мальований кисет для махорки, гармонію куплю. Поки дійшов до дому — про школу геть забув. Але не так воно сталося. Прихожу до дому, в хату не йду, а захожу в кузню…
Кость (Побачивши). О, вони ще тут! а я думав, що ви вже дома.
Пріся. Я-ж усе вас дожидаю. Ходімо, коли йдете.
Кость. Ось трішки-трішки, докажу.
Пріся. Цьому, мабуть, краю не буде… (Стоїть, потім підходить. Де хто сидить, инші стоять).
Кость. Ну от… захожу в кузню: батько морочиться, саме коло чийогось плуга. Треба сказати вам, що у нас батько людина спокійна, в наші справи не втручається, до самозабуття любить грати у хвильку, і трохи боїться матері. Смокче свою люльку, оглядає щось… А побачив мене і люлька випала із зубів, зрадів: „А, Костянтин Мартинович! — яким це вітром вас?.. Що, мабуть, витурили?“ А сам веселими очима позирає на мене. „Витурили, кажу, тату“. — „Я-ж казав, що воно так і буде. Куди вже з нашою головою лізти в ті науки: там телескопи, микроскопи всякі“.
Зявляється під коморою в білій сорочці, босий заспаний Івасик, сміється.
Настя. Івасик? (Всі озираються, сміються).
