І чого воно придибало. Іди спи, Івасику. Та ще й босеньке іди сюди, я візьму тебе на руки, а то ніжки простудиш. (Бере на руки). Дивіться само придибало, й не боялось. (Сміються). Ходім, серце, спати, я укрию горненько. (Хоче нести).
Івасик. Я не хо!.. (Пацає ніжками).
Максим. Та нехай сидить, поки засне, тоді однесеш… (Настуня закутує його, сідає).
Пріся. Ну, швидко ви? А то вже в мене ноги заболіли.
Максим. Ідіть отут сядьте.
Кость. Ну, щож тепер, питає батько, будем кувать? Будем кувать, тату. Але не так зустріла мене мати. Довідавшись, в чім річ, вона спершу хватилась за віник, потім за рогача… далі залилася гіркими. Це ти острамив і мене і себе на увесь світ! Це ж ти босяком уже будеш до смерти! Всі мені очі вибиватимуть. Учила — учила та й вивчила. Ні, цього не буде. Іди сякий-такий, що хочеш роби, а до школи вертайся. А як не приймуть, то краще назад не приходь. Вигнала мене з хати і двері заперла. Бачу: діпо погане, пропала гармонія, пропав і кисет, треба вертаться назад. Взяв тютюну папушу у батька, буханець хліба, кусок сала… вийняла мені мати із скрині срібного карбованця, і тільки почало світать, я городами, щоб ніхто не бачив, подався з села. Було діло після Великодня, перед екзаменами. Вітер, спека, а я стружу манівцями.
Пріся. Доведеться таки сісти. Швидче, Костю!
Кость. Вже скоро, двоє слів і кінець… ну, днів через пять-шість прихожу до своєї альма матері. Було саме якесь свято, й товариство сунуло з церкви. Побачили мене, оступили на тротуарі: шум, гвалт. Аж ось і директор човгикає з своєю палицею. Розступились хлопці, і замовкли… Що у вас за гомін? — питає. Хлопці показують на мене: ось, Коваленко вернувся.
