(Настуня хоче тихенько однести Івасика до хати, але той зразу кинувся : „Я не хочу до хати! я не буду спать… (Настуня вертається).
Пріся. Дай, Настуню, я його вкутаю, а то воно змерзло! (Бере, обкутує).
Кость. Я-ж тобі казав, що тут немає тобі місця. А я йому, так по щирости розказую; так і так — вигнала мати з дому; казала, що як не приймете назад, то щоб зовсім не вертався. А-а… от яка в тебе мати, — повеселів чогось, і щож коцюбою вона гнала тебе з хати? Рогачами, кажу. Сміється він, дивиться на мене: а я обірваний-обірваний, та змарнілий, насмажений, як пень горілий. Ну, то ти як-же… всю дорогу пішком і йшов. А хлопці за мене в один голос: пішком двісті верстов пройшов. Не може буть-аж кинувся директор, взяв легенько за ухо: „глупий ти, легкомислєнний мальчик“. — І повів мене з собою обідать. Ну, а другого дня я вже знову шумів у директоровому виноградникові.
Тепер часом мати хвастається: „коли-б не мати, з гармоникою по базарам волочився б. Хай-же тобі доля фортунить — і багатим щасливим буть, а мені, щоб тільки теплу піч на старість приготував. Я багато не прошу в тебе“. А я їй: „ось ми хлопці повиростаємо, та збудуємо гуртом золоту піч“. Сміється: може й на поріг, каже, не пустите.
Максим. Це як нам батько під чаркою: учись, сину, не бороню тобі й боронити не буду, з останнього витрачатимусь; помогав тобі і буду помогать, тільки гляди: коли вивчишся, то щоб ти мене змалював зо всією моєю родиною, та й не тоді, коли я плачу, а тоді, коли я співаю… А далі до людей прищурить око: де там, каже, панів, вража дитина буде писать, панів та генералів, та ще хиба отіх, що голі танцюють, а на батька й фарб пожаліє. Ні, кажу, тату,
