змалюю — найдорощих фарб не пошкодую, а батька таки змалюю. Змалюю, на столі поставлю, приберу квітками, панів наскликаю… А подивіться, скажу, пани, якого я батька маю. (Настуня з соромливим пориванням тулиться до брата, Максим, не озираючись, жалує її).
Пріся. Цікаво було б років так через пять-шість зійтися, та побачити, що з нас вийде.
Кость. А гарно було б. Замість, скажемо, соромливої нашої Настуні приїздить яка-небудь знаменита оперна співачка.
Настя. (Соромливо, сердито). Таке й вигадуєте, я й слухать не хочу.
Максим. Нічого, Настуню, не турбуйся: голос у тебе такий, що послухать буде що… Ти думаєш, що там уже справді співають таки, що й на світі не має, поїдемо в город, то ми їм покажемо селюків.
Кость. Зробім таку умову: через сім років зїхаться нам усім до свого села.
Максим. Поприїздимо усі додому, зберемо усю нашу родину веселу та голосну. Дядька Романа, Ігоря, діда Павлину, дядькову Марусю — вона співає добре, Тихона з сопілкою…
Пріся. (Дивиться на Івасика, робить рукою). А ну тихо: здається задрімав.
Максим (Тихо). Тихона з сопілкою…
Розмова зовсім стихає, на дві-три хвилини картину загортає темна завіса.
