Пріся (Рішуче). Ех, все одно вже до ранку не розійдемось. Розкажіть, дядьку, добємо ночі до краю.
Тихон. То я вже-ж розказував колись.
Максим. Нічого — ще раз розкажіть. Тут не всі чули. (До останніх). Це знаєте надзвичайно цікаво…
Всі (просять). Роскажіть, Тихоне, розкажіть!
Тихон (думає, розглажує вуси). Бачте, у нас не так парубкували, як, скажемо, оце й ви гуляєте. Бувало — тільки осмеркне — візьмеш тютюну в кишеню, накинеш кобиняк, що-б, бач, було чим перед світом укутать дівчину й посунеш городами на чужий куток. А ночі любив я темні, зоряні. (Думає, захоплюється. Кость зразу чогось встав, видерся на тин, кудись приглядаючись). Ех, братці мої милі! Колиб оце мені вернулось те гуляння — правду вам кажу: остався-б голий і босий, а не зміняв-би його на золоті гори. Отож, кажу, ніч була темна та невидна…
Кость (трівожно). А стійте на хвилину. Ну от… дождались… Не даром душа моя чула, що трапиться щось цієї ночі.
Всі. Що? Що там таке?
Кость. Горить!..
— Де? (Всі біжять до Костя).
— Тільки — тільки займається.
— А як тихо: й собака не гавкне.
(Маленька пауза. Червоніє одблиск пожежі. Самотний голос співає):
Світи, світи, місяченьку,
Та й розбивай хмари…
