В саду — комора з ганком, за коморою низенький тин, зарослий гарбузинням і квасолею; за тином Тихонове подвіря, в якому видно ріг хати. У бік — з острішком ліса, стара, глуха, з перелазом; за острішком — високе гіллясте дерево. В коморі видно світ каганця і схилену спину Максима над книжкою. Пізня, видна ніч. Тихо. У себе під хатою сидить Тихон. Починають заспівувать півні і нічна тиша зразу озивається гомоном, вибухає десь регіт молоді, веселі голоси, пісня: „Час до дому, час!“ Чути — десь прощаються. Заляскали по селу три-чотирі клепачки, тріщить чиясь ліса.
Парубочий голос. Гляди ж, Христе, не забудь, що я тобі казав.
Дівочий голос оддалік. Добре — добре. Прощавай.
— Прощавай. Та тільки… Ось зернись на часинку, я маю щось сказати.
— Ой будуть дома сварити… Ну, кажи, та швидче… (Знову тріщить ліса).
Голос дівчини через улицю. Христе!
— Гов!
— Ти ще не йдеш?
— Зараз підемо.
