Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.
Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.
Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого вуха й страхає пальчиком.
— Цить, Петько! — потайки шепоче йому, — бо отам ходить злодій. Кричить — чуйте, кури, чуйте, гуси…
— Мовчи — спинив його Петько, — ось скоро паску привезуть. Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.
— Іди, Колю, будемо виглядати! — Коля подибав до його.
Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.
— Он бач, Колю, — показував Петько на купу зірок у небі, — ото немов грушка на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.
— Де, де? — приглядається Коля.
— А отам, де просторо… А он… дивись, дивись, Колю! — он панна з відрами… Бачиш?
— Петько, то наша мама! — зрадів Коля.
— Ні, то тільки зірки.
— Ні, то мама! — завіряв Коля. Петько замовк.
— Кажи, Петько, то мама? — допитувався Коля й лагодився вже заплакати.
