— Поле, поле зелене, а по йому квітки-квітки! — розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах, — летять рядками… а тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться…
— Цить, Колю, а то Горпинку збудиш, — обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.
— Петько! — перекинувся догори на подушці Коля, — а коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?
Петько трохи помовчав.
— Таку заженуть! — поважно одмовив він, — наша мама була ніжна, так і її загнали.
— Яка — ніжна? — здивувався Коля.
— Така… біла.
— Така, як гуска?
— Дурний! — пояснив Петько, — ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ, — добавив він, зідхнувши.
— Бо в дядя Михайла волів немає?
— Воли дядько купить, — кивнув головою Петько, — у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.
— А що, а… — хотів про щось спитати Коля, та тільки зідхнув та й замовк.
У колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки.
