І не напишеш, і не поїдеш: мине три дні — і все це віднесе водою, потоне в безодні й знову вирине тільки тоді, як само схоче, як зжене хвиля два маленьких човни серед широкого моря.
А чи зжене — не вгадаєш…
Мури, мури, ґрати, кайдани, рушниці, замки…
Золоті надії, дитячі химери — розбило, розвіяло, як грім пір'я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна:
Оце тобі й увесь світ широкий — од стіни до стіни!
І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху.
І сохне серце, гаснуть надії, вмирають бажання…
Лист — коротенький, одкритка.
На їй — штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знайомий — дивуюсь?
Читаю підпис —- нічого не говорить: може знайоме що, а може й ні, не пригадую. Рука — чужа. „Дорогий товаришу — мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки-що не пишіть я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим”!… Читаю, — чимось свіжим, бадьорим так і пре від листа, як із рідного степу.
— Хто б же воно?
„Гора з горою не сходиться, — може стрінемось коли-небудь;. Далі дрібненько дописано: „Отоді вже мабуть скажу вам „щось гарне”.
Немов сонце за ґратами засвітило. Не можу ра-
