циганча — десь я немов бачив її! — думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй усміхається…
Б'ється в мене серце — ох, коли б не спізнитись!
— Служить де, чи додому їде?
— Не розпитав до ладу — десь служить.
Свистить паровіз.
— Швидше!
Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами.
До нас наближався поміж людьми Марко. Очі радісно одсвічують, а на лиці жаль.
— Е, спізнились, а дуже хатіла бачити — все позирала на станцію. Обіцяла сказати тобі „щось гарне', та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам — не схотіла. Каже — може доведеться знову побачитись, тоді сама скаже.
Мене мов хто пучками скрутнув за серце, хотілось побігти слідом за поїздом.
А товариші розказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками.
Вдача осталася та ж, що й була, тільки в очах відсвічує щось нове, мабуть читала багато, та видно й бачила у світі де-чого чимало.
Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях.
Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду — хто мене вдержить! — поїду, побачу і знову почую „щось гарне”.
А щось смутне шепче:
