І ворушиться в мені перший жаль:
— І чому було, чому не вийти?…
Минуло чимало років — і крила поважчали: не зносяться уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща.
І пісні не ті, й думки не ті, не та уже й мова…
Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь Різдвяними святами.
На вузловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши з вагону, розбились якось між людьми.
Я зустрів знайомого й загомонівся.
Смиче мене щось за рукав — озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.
— Ходім швидше, — кличе тебе Мотря!
— Яка Мотря?
— Та твоя ж сусідка! — пам'ятаєш, що ходила до тебе в комору?
Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі — і я відразу все пригадав.
Поспішаємо.
Наказала привести тебе, хоч би там шо, — нашвидку розказує дорогою товариш, — вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав.
— Ідемо з Марком по плятформі, — розказує далі, — коли назустріч — панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагону. Чорноока, струнка, смуглява, як